Вчора померла Катя Гандзюк. Її життя рятували в лікарні після того, як 31 липня на неї вилили літр кислоти. Для мене Катя – символ нової України. Я слідкував за її активістською діяльністю з часів Майдану. Я дуже радів, що Катя не втратила ентузіазм і продовжувала боротись всі ці роки. Мені боляче і не хочеться вірити, що Каті більше немає.
Історія Каті дуже відома в Україні і, сподіваюсь, буде відомою у світі. Але є інші схожі, але невідомі історії. Я хочу розповісти одну. Історія не така трагічна.
Це керівниця одного держпідприємства. Після Майдану вона взялась за трансформацію свого підприємства. Зібрала навколо себе невелику, але ідейну і повну енергії команду. І почала боротись. Нещодавно, теж влітку, цю людину та її чоловіка атакували. Прямо у них в квартирі. Їх чекали всередині, коли вони прийшли ввечері разом. Нападники знущались всю ніч. Різали ножем, били. Вони нічого не вимагали зробити і не передавали ніяких загроз під час тортур. Не вбили і на ранок пішли. Людина побоялась піти до правоохоронних органів і продовжує приватно лікуватись. Людина і її сім’я пригнічені і втратили бажання боротись. (Я змінив деякі деталі історії, щоб захисти анонімність цієї людини).
Ми знаємо про Катю, але скільки таких історій залишаються сьогодні непублічними? Революція не закінчилась, вона, можливо, тільки почалась. Наші вороги стали розумнішими, вони атакують нас поодинці, намагаючись залякати. Вони використовують фізичне насилля, яке лякає і паралізує. Це механізм контролю, який випробуваний тисячоліттями.
Але ми сильніші за наших ворогів. Ми маємо продовжувати боротьбу за зміни, які почала Катя, моя знайома і десятки тисяч інших людей. Ми маємо змінити Україну так, щоб те, що сталось з Катериною, стало неможливим у нашій країні. Ми маємо жити так, щоб загиблі могли пишатись Україною.
А це один з постів Каті.
