KSEVoice: Україна застрягла в постійних реформах і еліти цим задоволені

Після 27 років незалежності, українська економіка в поганому стані. Україна застрягла на переході від командної до ринкової економіки.

Дійсно, багато державних компаній було приватизовано, але ще багато не було. Є корпоративне управління та наглядові ради, але інсайдери продовжують розкрадати компанії, державні і приватні. Є права приватної власності, але вони незахищені. Є лібералізація на енергетичних ринках, але ціна на газ для населення субсидована. Є тіньовий ринок землі, але Верховна Рада 16 разів подовжувала земельний мораторій. Є приватні інвестиції, але рух капіталу обмежений. Цей перелік можна продовжувати.

Стандартна теорія реформ виглядає наступним чином. Перше, реформи є непопулярними. Є ті, хто потерпають від реформ найшвидше. Це люди, які будуть звільнені з неефективних підприємств чи державного апарату, або люди, які муситимуть платити більше за комунальні послуги. Друге, все населення та, особливо, майбутні покоління отримають користь від реформ через кращу, більш ефективну та процвітаючу економіку. Третє, ті, хто програють від реформ, наприклад, пенсіонери, державні службовці, шахтарі, краще організовані, ніж ті, хто виграють. Тому ті, хто програють, будуть успішно чинити опір реформам. Слабкі політики-”популісти” почують їх, і реформи застопоряться.

Здається, такий опис підходить і для України. У нас є цикли революцій та політичних криз, в результаті яких до влади приходять нові уряди. Такі нові уряди проводять масштабні реформи. Створюється новий кістяк з політиків-реформаторів та громадських активістів. Формуються нові регулюючі органи, в державний апарат вводяться нові компетентні та чесні професіонали. Але через кілька років реформи зупиняються, громадськість розчаровується, а реакційні сили знов стають сильними.

Але якщо Джоел Хелман правий? У 1998 році Джоел Хеллман, нині декан Джорджтаунського університету, написав дуже впливову статтю. Він стверджував, що існують добре організовані еліти, які зацікавлені в тому, щоб країна «застрягла в перехідному періоді». Це, наприклад, «корпоративні інсайдери, які стали новими власниками лише для того, щоб розкрадати активи своїх фірм», «комерційні банкіри, які саботують макроекономічну стабілізацію, щоб зберегти свої надзвичайно вигідні арбітражні можливості на спотворених ринках», «місцеві посадові особи, які перешкоджають виходу нових гравців у своїх регіонах, щоб захистити свою монопольну ренту». Ми можемо продовжити цей список, включивши в нього багато інших людей, яким сьогодні добре живеться в Україні. Консультанти з міжнародного та внутрішнього розвитку займаються опрацюванням мільярдів доларів та євро, призначених для втілення реформ. Надходження цих коштів може припинитися, якщо Україна стане економічно та політично стійкою.

Сільськогосподарські компанії знайшли способи, які дозволяють їм працювати в сірій зоні права. Деякі бояться міжнародної конкуренції, до якої може призвести лібералізація ринку землі. ІТ-індустрія процвітає частково через слабке адміністрування податків. Якщо буде реалізована реальна податкова реформа, багато ІТ-компаній матимуть зростання безпосередніх витрат. Банківська галузь — це єдиний виняток, що підтверджує правило. Ми всі бачили, наскільки сильний опір мало вивід банків, що фінансували пов’язані сторони (читаємо «власний бізнес»), за рахунок українських платників податків.

Останній, але, мабуть, найважливіший приклад — це ЗМІ. Вони впливають на громадську думку і, таким чином, визначають напрямок розвитку в країні. Сьогодні більшість українських ЗМІ мають фінансову підтримку олігархів чи міжнародних донорів. Їхня бізнес-модель — адвокація інтересів спонсорів. Якщо реформи будуть успішними, у ЗМІ не буде бізнес-моделі.

Джоел Хеллман стверджував, що країни можуть застрягти в стані постійних реформ саме тому, що реформи створюють коло еліт, для яких застопорені зміни є виграшною ситуацією. Такі еліти протистоять повному переходу до ринкової економіки, підтримують «обережні та повільні» реформи та заявляють про свою підтримку постійних нових реформ, бо старі були «не ті».

Це може і відбувається в Україні. Якщо так, то що ми повинні робити? Один підхід — це боротись з цими впливовими елітами. Прикладом є люстрація та боротьба з корупцією. Але існує небезпека. Боротьба з корупцією може зробити політиків більш зацікавленим у боротьбі з попередніми елітами, ніж у переході до ринкової економіки.

Альтернативним рішенням є амністія. Ідея — «було та загуло», ми пробачаємо минулі провини і переходимо до нового, кращого соціального контракту між елітою та суспільством. Небезпека тут в тому, що еліта приймає амністію, але не погоджується на новий соціальний контракт.

Яким би не було рішення, українська громадськість повинна визнати проблему того, що країна «застрягла в стані постійних реформ» і почати серйозно шукати шлях, щоб рухатися вперед.

Тимофій Милованов, Почесний президент, Київська школа економіки; професор департаменту економіки, Університет Піттсбурга; Заступник Голови, Рада НБУ.

Річард ван Веельден,професор департаменту економіки, Університет Піттсбургу