Боротьба з бідністю. Як підвищення мінімальної зарплати допоможе 28% бідних українців. Cпойлер - не допоможе

Спеціально для Liga.net

07 вересня 2020

У 2017 році, коли попередній уряд підняв мінімальну заробітну плату, Національний банк погіршив прогноз інфляції з 8% до 9,1%. На думку НБУ, роботодавці не стільки підвищували заробітні плати, скільки виводили їх з тіні.З 1 вересня 2020 року, мінімальна заробітна плата в Україні в місячному розмірі зросла з 4723 грн до 5000 грн. Очікування експертів щодо нового підвищення “мінімалки” так само гнітючі.

Економісти говорять, що різке підвищення мінімальної зарплати призведе до зростання цін, адже бізнес буде вимушений перекласти витрати на кінцевого споживача, а також до скорочення кількості робочих місць через зростання “вартості” одного співробітника для бізнесу.

Варто зауважити, що експерти не виступають проти самого підвищення, але наголошують, що проблематичним є дуже різке зростання “мінімалки” та ще й в умовах падіння економіки.

Ми пропонуємо поглянути на вплив підвищення мінімальної зарплати на доходи бідних сімей, адже збільшення доходів сімей, в яких є працюючі члени, є найбільш поширеною ціллю такої політики.

Про що говорить світова практика застосування мінімальної зарплати

Політики мінімальної заробітної плати використовуються з 1890 року (Нова Зеландія та Австралія) і досліджуються приблизно стільки ж – понад сторіччя. Комплексний огляд літератури з цього питання свідчить, що підвищення мінімальної заробітної плати не зменшує бідність – проте має статистично значущий та широко задокументований в літературі негативний вплив на зайнятість.

Наприклад, впливове дослідження, проведене Девідом Н’юмарком з Університету Каліфорнії в Ірвайні та Віль’ямом Вашером з Ради Управляючих Федеральної Резервної Системи США, свідчить про те, що підвищення мінімалки радше перерозподіляє доходами всередині прошарку сімей з низькими доходами, аніж між більш заможними та бідними сім’ями.

Зокрема підвищення мінімалки дійсно збільшує ймовірність для бідних сімей піднятись над межею бідності. Але водночас – ця політика збільшує ймовірність для інших сімей, які не були бідними – впасти за межу бідності.

Схожих висновків досягли також дослідники з Університету Торонто Мікеле Камполієті, Морлі Гундерсон та Байрон Лі, аналізуючи досвід Канади, Тереза Бекгаус та Кай-Уве Мюллер з Берлінського Центру соціальних наук WZB та Німецького інституту економічних досліджень, аналізуючи дані Німеччини, та науковці Інституту соціального аналізу та прогнозування Росії – Олена Грішина та Поліна Кузнєцова.

Таким чином, зростання “мінімалки” дійсно допомагає одним групам населення, але шкодить іншим – що призводить до відтворення бідності в суспільстві.

Потенціал “мінімалки” вплинути на добробут бідних людей в Україні

Вплив політики з підвищення мінімальноъ зарплати матиме незначний ефект і в Україні. Тому є кілька причин.

По-перше, вона таргетує досить незначну частину бідного населення: серед працюючого населення порівняно менше бідних (18% працюючого населення в 2018 році), ніж серед непрацюючого з різних причин (34% непрацюючі пенсіонери, 35% діти від 0 до 17 років, 32% молодь 16-19 років).

Таблиця 1. Рівень абсолютної бідності в Україні за віковими та соціально-економічними групами, 2015-2018 роки, %

Частка населення відповідної групи, яка має доходи нижче прожиткового мінімуму

Джерело: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України 

По-друге, значний вплив на рівень життя людини має структура домогосподарства, в якому вона проживає – що не враховується політиками щодо мінімалки.

Згідно даних дослідження Київської Школи Економіки та VoxUkraine, основаного на мікроданих опитування Держстату за четвертий квартал 2018 року, можна побачити, що лише 4,4% домогосподарств складаються з одного працюючого. В 38% домогосподарств є принаймні одна працююча людина – яка живе, або з іншими працюючими, непрацюючими, пенсіонерами, дітьми – що значно впливає на дохід – або в позитивну, або в негативну сторону, що розмиває ефект мінімалки.

В 62% домогосподарств немає жодної працюючої людини, і вони не отримують позитивних результатів цієї політики взагалі.

Бідність в Україні: регіональна статистика 

Бідність – суттєва проблема в усьому світі. Подолання бідності було визначено першою з 17-ти Цілей сталого розвитку Програми сталого розвитку ООН на період до 2030 року.

Це й не дивно, адже в усьому світі бідність впливає на рівень тривалості життя, збільшує кількість голодуючих та хворих, підвищує рівень дитячої смертності. Крім того, бідність сприяє насильству та перешкоджає розвитку стабільних політичних інститутів.

Дослідники, які вивчають бідність, розрізняють абсолютну та відносну бідності. Коли політики говорять, що вони хочуть підняти “мінімалку” – вони мають на увазі саме абсолютну бідність. Це певна межа, за якою людина вважається бідною. В міжнародних організаціях такою межею є $1,90 на день. Якщо будь-яка людина має менше, ніж ця сума на день, вона вважається за межею бідності.

Відповідно, політики ставлять собі задачу, щоб якомога менше людей були за цією межею. Як це зробити? Кожна держава шукає свої інструменти – через створення робочих місць, розвиток бізнесу та зростання зарплат, через державну допомогу.

Але обговорення абсолютної бідності затьмарює іншу, не менш важливу, відносну бідність, про яку частіше говорять аналітики, ніж політики.

Відносна бідність – це положення людини по відношенню до інших людей у суспільстві. Наприклад, відповідно до стандартів ЄС, людину визначають як (відносно) бідну, якщо її дохід нижче 60% від медіанного доходу людей у цій країні. Іншими критеріями може бути споживання. Якщо домогосподарство витрачає на харчування більше 60% своїх доходів, можна вважати, що воно перебуває нижче межі відносної бідності.

Чому говорити про відносну бідність важливо? Тому що так ми можемо дізнатись про нерівності у суспільстві, і які саме домогосподарства можуть потребувати більш нагальної допомоги.

В одному з досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України можна знайти дані щодо частки домогосподарств, які витрачають більшу частину своїх бюджетів на харчування (відносна бідність), а також частки осіб, які мають дохід нижче рівня прожиткового мінімуму в регіоні (абсолютна бідність). Дані дослідження вказують на позитивні зрушення в плані абсолютній бідності.

Дослідники наводять різні критерії (прожитковий мінімум, за доходами, за міжнародним критерієм ООН), але в цілому говорять, що ситуація покращилась. Якщо орієнтуватись на прожитковий мінімум, то рівень абсолютної бідності в країні впав з 51,9% в 2015 році до 27,6% в 2018-му. А ось ситуація з відносною бідністю погіршилась.

Таблиця 2 демонструє міжрегіональне порівняння бідності в Україні з 2015-го по 2018 рік за відносним та абсолютним критерієм. Дані говорять, що за обома критеріями бідності найгірше виглядали Рівненська, Херсонська та Житомирська області. Найкраще – м. Київ, Дніпропетровська та Чернігівська області.

За абсолютним критерієм зниження рівня бідності відбулося у більшості регіонів, а ось в плані відносної бідності, покращення відбулись тільки в половині регіонів. Суттєве покращення було тільки в Дніпропетровській, Хмельницькій та Чернівецькій областях.

Таблиця 2. Відносна і абсолютна бідність по областях, 2015-2018 роки*

*Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м.Севастополя та без урахування частини зони проведення антитерористичної операції

Джерело: Інститут демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України. Дані також використовувались у звіті Strategic assesment of the State Strategy for Regional Development, підготовленого Київською школою економіки на замовлення U-Lead

Висновки

Дослідження, які наводяться в статті, говорять, що підвищення мінімальної зарплати не має бути головним пріоритетом соціальної політики. Міжнародні дослідження вказують, що ефект від підвищення “мінімалки” є неоднозначним, а українські дані вказують, що підвищення соціальних виплат не зменшує проблему відносної бідності. Тому держава могла б звернути увагу на інші інструменти соціальної політики.

Як свідчить дослідження Київської Школи Економіки та VoxUkraine, яке наводилось вище, державна допомога насамперед має надаватись домогосподарствам, члени яких втратили роботу чи доходи, та які не мають інших джерел доходів (наприклад, пенсій чи соціальної допомоги).

Вони також рекомендують надавати у спрощеному порядку соціальну допомогу домогосподарствами з одним працюючим та дітьми у разі звернення представника такого домогосподарства до органів соціального захисту. Важливо таргетувати саме найбільш вразливі категорії – це діти, пенсіонери, домогосподарства без джерел доходів.

На сьогоднішній день держава активно використовує лише один з багатьох можливих інструментів боротьби з бідністю – підвищення мінімальної заробітної плати. Одночасно з цим, державні інституції (Інститут імені Птухи та Держстат) надають набагато глибші дані щодо відносної бідності, а також найбільш вразливих груп населення. Ці дані вказують, що останні роки проблема абсолютної бідності вирішувалась в більшості регіонів – як за рахунок загального економічного зростання так і через підвищення пенсій чи інших соціальних програм, а ось проблема нерівностей (відносної бідності) не зникала.

Більше того, окремі соціальні групи та домогосподарства, які могли б пітримуватись державою таргетовано, кудись зникли з порядку денного через обговорення “мінімалки”.  Дуже дивно, коли держава ігнорує власні дані та напрацювання при плануванні соціальної політики.

Україна далеко не єдина країна, де піднімається питання мінімальної зарплати. Наприклад, у Швейцарії громадяни проголосували проти підвищення “мінімалки” на національному референдумі, а в США це питання є наріжним каменем суперечок між демократами та республіканцями.

Україні також варто йти до розумних політик щодо зменшення нерівностей через таргетовану соціальну допомогу, а не красиві обіцянки, які є проблематичними і для макро-економіки, і для подолання нерівностей.