Черговий раз переконалась, що в нас все вийде, треба тільки добряче попрацювати. Навіть не так:
Потрібно весь час працювати — хоч у владі, хоч в суспільстві — і тоді підсилення одного стимулюватиме підсилення іншого, і всі разом ставатимемо сильнішими.
Інтуїтивно наче зрозуміло. Тепер знаю, що є така теорія та масив історичних даних, що її підтверджує.
Тепер по порядку. Сьогодні зранку в Kyiv School of Economics була можливість послухати та поспілкуватись із Джеймсом Робінсоном, одним із авторів книги “Чому нації занепадають”.
Про основну концепцію нової книги Balance of Power: The Race between State and Society.
На відміну від попередньої книги, де розглядались політичні та економічні інститути відповідно до критеріїв їх екстрактивності / інклюзивності, тут йтиметься про державу й суспільство. З одного боку, сила/спроможність держави, з іншого — розподіл влади в суспільстві. Дивіться нижче картинку з роботи Дж. Робінсона на цю тему:
Звісно, найбільш цікавим є питання динаміки. Тобто чи можливий, скажімо, перехід з квадранту “слабка спроможність держави і narrow distribution of power in society” до бажаного “спроможна держава+широкий розподіл влади в суспільстві”?
Аджемоглу і Робінсон у роботі The Emergence of Weak, Despotic and Inclusive States (2017, https://bit.ly/2N3a9K3) показали, що є три точки рівноваги і відповідно три динамічні сектори, що містять ці три точки. До якого із секторів належить початкова умова, в якій перебуває дана країна, тієї точки рівноваги вона може досягти в процесі еволюції. На малюнку авторів я позначила ці точки: жовта — слабка держава, широкий розподіл влади в суспільстві (напр., Сомалі); червона — сильна держава, мало влади в суспільстві (напр., Китай); зелена — США, північноєвропейські держави.
Хороша новина: хоча Україні на дні, тобто в “найгіршому квадранті”, зате в найбільш перспективному динамічному секторі! Синя точка. Будемо працювати, розбудовуючи сильну державу (яка має стримувати сильне суспільство) та сильне суспільство (яке вимагає від держави бути спроможною), — потрапимо в правильне майбутнє.
Джеймс Робінсон опонує класичній теорії модернізації, стверджуючи, що позитивна кореляція між економічним розвитком та демократизацією спостерігається тільки на дуже великих відрізках часу. Також Робінсон каже, що дані суперечать і поглядам Френсіса Фукуями щодо того, що спочатку будуємо сильну державу, а потім має відбутися демократизація (Income and Democracy, 2008, https://bit.ly/2Kc6Qma).
Сесія Q&A. Цікавою була лінія обговорення Конституції США та Трампа. Наприклад, щодо checks&balances:
“American institutions are designed with Donald Trump in mind” — щодо стійкості демократичних інститутів США сьогодні.
Популізм — річ досить природня і не нова. Результат голосування громадянами за якусь policy збігається із collectively desirable outcome у множині міри нуль випадків, тобто майже ніколи.
По Brexit. Політики зосередили увагу суспільства на проблемах довкола символів, а не на реальних проблемах.
Те саме — про Трампа: він маніпулює із символами (згадався заклик Тимофей Милованов щодо першочерговості боротьби із символом, а не із проблемами).
Щодо олігархів. Нема сенсу боротись із ними, оскільки “elites reproduce themselves” — на їхнє місце прийдуть інші (наприклад, Зімбабве). Натомість turn their insectives to socially desirable. Зробити з олігархів як проблеми — рішення.
Отже, на думку Джеймса Робінсона, Україна потенційно може розвиватись у напрямку до “сильна держава + сильне суспільство”. Власне, це, мабуть, і наша мета, і наш єдиний спосіб просто бути.
Тому до праці. Навіть економічна теорія на нашому боці!