Олег Нів’євський: Прямі дотації агропідприємствам – це шлях в нікуди

Як дати аграріям мінімум мільярд доларів додаткових прибутків, чому переробка продукції – не панацея для розвитку АПК, і на що краще витратити бюджетні дотації агровиробникам, розповів старший економіст проекту «Підтримка реформ в сільському господарстві та земельних відносинах в Україні» Київської школи економіки Олег Нів’євський.

Уряд поки що не обіцяє відмовитись від дотацій аграріям. Але також і не говорить про можливу суму держпідтримки у бюджеті на 2018 рік. Але, за словами прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, у наступному році на прямі дотації фермерам буде окремо спрямовано один мільярд гривень. Чи доцільно підтримувати фермерів саме у такий спосіб, і як краще взагалі вдосконалити систему державної підтримки аграріїв, Agravery.com говорив із  старшим економістом проекту «Підтримка реформ в сільському господарстві та земельних відносинах в Україні» Київської школи економіки Олегом Нів’євським.

Нещодавно ви опублікували свою доповідь, в якій йдеться, що податкові пільги гальмують ріст продуктивності нашого АПК. Чи працює така тенденція і у випадку прямих бюджетних дотацій? Чи допомагають вони знизити собівартість виробництва продукції?

– В західній економічній літературі сходяться на думці, що в цілому пряма державна підтримка виробників шкодить економіці та самим виробникам зокрема. І йдеться як і про прямі бюджетні дотації, і про податкові пільги.

В загальних рисах, така державна підтримка цементує структуру виробництва у будь-якій галузі економіки, зокрема в агросекторі. Вона штучно утримує неефективні підприємства у галузі. Якби не було такої підтримки, то такі підприємства або б переходили б іншим власникам, або б просто покидали ринок. Структура сектору очищалась би, і  він  працював би ефективніше.

Відносно наших реалій. Я спеціально проводив розрахунки щодо впливу податкових пільг на ріст продуктивності в агросекторі України за результатами діяльності сільгосппідприємств за період 1995-2014 року. Йшлось про різні форми податкових пільг – як і про фіксований податок, так і спецрежим ПДВ. При цьому враховувались і спеціалізація підприємств, тип виробництва, географічне положення, демографічна ситуація та стан інфраструктури в регіон – тобто ті фактори, які впливають на результативність роботи агровиробників. І в результаті вийшло, що і справді податкові пільги мають позитивний вплив на зростання  продуктивності в агросекторі , але ефективність такої підтримки вкрай низька.  Якщо говорити про спецрежим ПДВ, то кожна додаткова  гривня державної допомоги у вигляді ПДВ сільгоспвиробникам в середньому дає лише приблизно двадцять  копійок росту продуктивності в грошовому еквіваленті в агросекторі.. Якщо говорити про єдиний податок (або колишній фіксований сільгоспподаток), то ефективність ще вдвічі менше.

Таким чином маємо вкрай неефективне витрачання держаних коштів, адже держава в даному випадку підтримує сільгоспвиробників за рахунок недоотриманого до бюджету ПДВ та податку на прибуток, а це не малі кошти.  Іншим цікавим результатом стало те, що протягом 1995-2014 років спостерігалось певне зближення ефективності роботи серед  агропідприємств, зокрема менш ефективні підприємства наздоганяли більш ефективні. Це якраз і обернулось тими високими врожаями, що ми маємо останні роки. Але, за нашими розрахунками, податкові пільги удвічі уповільнювали ріст ефективності. Тобто можна з натяжкою сказати, що збільшення виробництва  відбувалось удвічі повільніше через податкові пільги, аніж це могло бути насправді.

Але ж європейські колеги наших аграріїв мають набагато вищі обсяги державної підтримки. Чи треба за цих умов зберегти державну підтримку для наших аграріїв у будь-якій формі, аби вони змогли бути і надалі конкурентноспроможними?

– В ЄС нема податкових пільг агровиробникам, а є прямі бюджетні дотації. Але наші європейські колеги кажуть, що така підтримка також негативно впливає на розвиток продуктивності в агросекторі ЄС. По суті агросектор Європи  більше схожий на хобі. Це не промислове агровиробництво, як у нас. Частка АПК у загальній структурі ВВП там лише 2%. Тому європейці можуть собі дозволити мати собі неефективні агропідприємства, про що вони відверто кажуть, коли там йдуть дискусії про зміни підходів до держпідтримки.

Звісно, держава має підтримувати агросектор. Але при цьому вона має поводитись як інвестор, і зважати, куди буде найкраще вкласти гроші. Держава також має визначитись, чого вона хоче добитись роздачею дотацій аграріям. Якщо завдання підтримки агросектору і далі не будуть чітко виписані, як зараз, то і далі кошти будуть витрачатись незрозуміло на що.

Державі найкраще зосередитись не на прямих виплатах аграріям чи податкових пільгах, а на розвитку інфраструктури,  шляхів сполучення на селі, у освіту, або ж на забезпечення фітосанітарних та ветеринарних заходів. Наприклад, боротьба з тією ж АЧС, від чого страждають всі без вийнятку тваринники і Україна в цілому. Чи покращення фітосанітарного стану на полях, від чого наше зерно зможе дещо підвищиться в ціні на експортних ринках і відкриє нові можливості для експорту. Тобто принцип підтримки має полягати в тому, щоб вигоду отримали всі без вийнятку виробники, а не окремі, з потужним лоббі та зв’язками виробники.

Це саме ті речі, якими має перейматись держава, а не прямою підтримкою держпідприємств. В наших умовах прямі дотації агропідприємствам – це шлях в нікуди.

Зараз нема фактичного контролю за витратою нарахованих дотацій, що дає змогу, наприклад, МХП говорити, що 890 мільйонів гривень дотацій вони витратили на «капітальні інвестиції». Але як зробити так, аби державні гроші і справді пішли на кращі дороги в селах чи на боротьбу з АЧС?

– У тому ж ЄС дотації не просто нараховуються агровиробнику напряму. Кошти виділяються під певні проекти, наприклад, у сфері екологічності аграрного виробництва.

Це саме можна зробити і у нас. Тобто виділяти дотації з бюджету на конкретні проекти у сфері освіти на селі чи покращення фітосанітарних заходів. Але державний апарат нашої країни працює вкрай неефективно. Тому буде складно відслідкувати, наскільки дотації були витрачені за призначенням.

В ЄС з цим насправді теж проблеми. Витрати на адміністрування субсидій іноді перевищують обсяг власне нарахованої допомоги аграріям. Тому зараз європейські колеги також обговорюють доцільність такої форми підтримки для своїх аграріїв.

А деталізуйте, будь ласка, що саме ви мали на увазі під поняттям «інфраструктура»? Нещодавно стало відомо, що «Укрзалізниця» таки підвищить тарифи на вантажні перевезення на 22,5%. Можливо, буде краще перенаправити бюджетні дотації на здешевлення перевезень вантажів залізниці для аграріїв?

– Думаю, тут краще зосередитись на якості автомобільних шляхів. Аграріям більше актуально, що через погані дороги вантажівки швидко виходять з ладу, самі дороги швидко руйнуються, що також обертається своїми додатковими затратами.

Зрештою, питання з інфраструктурою та логістикою потрібно вирішувати комплексно. Якщо це вдасться вирішити, то ми зможемо вивільнити більше одного мільярда доларів додаткового ресурсу для аграріїв. Український агровиробник витрачає 50 доларів на доставку тони зерна. Аграрії ЄС чи США – максимум 30 доларів на тону. Тобто український аграрій втрачає мінімум 20 доларів з однієї тони своєї продукції. Множимо на 60 мільйонів валового збору зерна у цьому році – виходить 1,2 мільярди доларів додаткових прибутків, які отримає наш АПК, що набагато більше теперішнього бюджету Мінагрополітики на держпідтримку

З однієї сторони, треба розглядати наскільки адекватно підвищувати тарифи на залізничні перевезення, чи буде їх рівень відповідати собівартості та затрати. Але над здешевленням логістики залізницею треба думати. Як і над розвитком річкової логістики, портової інфраструктури, що також вимагає фінансових вливань від держави та приватного сектору.

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що наступного року окремо на підтримку фермерів буде виділено один мільярд гривень. На вашу думку, наскільки доречним буде такий крок уряду?Яких результатів тоді варто очікувати?

– Це схоже більше на популізм, аніж на продуману стратегію розвитку агросектору. Незрозуміло, чи буде той мільярд гривень для фермерів витрачений на якісь конкретні програми підтримки. Якщо ці гроші будуть витрачатись на послуги фермерам із фахового ведення бухгалтерського обліку, чи на послуги дорадчих служб – то чому б ні? Тим більш, що такі форми держпідтримки СОТ визначає як «зелені», тобто які стимулюють виробництво та не спотворює конкуренцію. Якщо цей мільярд буде витрачено на компенсацію відсоткових ставок за кредитами, то я не думаю, що це, що нам потрібно.

Якщо ж малим фермерам стануть давати прямі дотації, це означає підтримувати неефективність їхньої роботи та гіршу роботу нашого агросектору вцілому.

Ті ж самі малі чи середні агровиробники скаржаться, що є «тіньовики», які обробляють землю без будь-якої сплати податків. При цьому «легальні» аграрії сплачують увесь належний обсяг податків, і тому програють конкуренцію «тіньовикам». Існує думка, що таку ситуацію може виправити перехід на фіксований податок з одного гектару, який урівняє всіх агровиробників перед ДФС, і заодно виведе «тіньовиків» у легальне поле. На вашу думку, наскільки такий крок може виявитись дієвим?

– Цікава пропозиція та гарні наміри, але давайте заглибимось в деталі. Справді, аби бути ефективним, податкове навантаження повинно бути однаковим для всіх підприємств у відносному вимірі, бути прозорим і бажано мінімально спотворювати конкуренцію між агровиробниками. Припустимо, запровадили такий єдиний податок з одного гектару і він  становить 100 доларів на гектар. Хто має кращу землю в обробітку, вищі врожаї та вищу ефективність, той зможе сплатити такий податок. Аграрій з гіршими умовами такий податок сплатити не зможе, тому знову ж буде змушений піти в тінь. Звісно, податок можна встановити на рівні один долар на гектар. Такий податок зможуть заплатити всі агровиробники. Але що тоді отримає бюджет і чого ми досягнемо?

Тим більш, що насправді агровиробники йдуть в «тінь» не через податкове навантаження, а через проблеми з  у сфері земельних відносин. Ділянка може бути не занесена в земельний кадастр, тому не вдається зареєструвати договір оренди такої землі. Потрібно спочатку навести лад в земельному кадастрі, та з процедурою реєстрації договорів оренди. Якщо це зробити, аграріїв вдасться вивести в тінь без будь-яких податкових новацій.

В суспільстві побутує думка, що агрохолдинги заважають розвиватись фермерству на селі. Тому агросектор потрібно розвивати виключно з опорою на фермерські господарства. На вашу думку, кому у цій ситуації варто надати приорітет – фермерам чи агрохолдингам?

– Мені здається, що на нашому «полі» є місце для всіх, і для агрохолдингів, і для фермерів. Коли ми кажемо про підтримку виключно фермерів, то ми втручаємось у природній процес розподілу землі між гравцями на ринку. Якщо наприклад є село, яке майже вимерло, і там нікому обробляти ріллю, то чому б там не працювати агрохолдингу?

Якщо є село, в якому працюють одразу декілька фермерів, то навряд чи вони туди пустять працювати якийсь агрохолдинг.  Мені здається, що економіка природнім шляхом підкаже, хто і де має працювати, і втручатись у такий розподіл недоцільно. Держава має займатись своєю прямою функцією – адмініструванням. Якщо прибрати податкові пільги, якщо навести нарешті лад у земельних відносинах, то хто знає – можливо тоді агрохолдинги як форма господарювання взагалі зникнуть.

Серед аграріїв також побутує думка, що для розвитку українського агросектору краще виробляти продукцію з доданою вартістю. Чи погоджуєтесь ви з такою думкою? Якщо так, то хто б мав зосередитись на розвитку переробки агропродукції – самі аграрії, держава, чи вітчизняні інвестори з інших галузей економіки?

– Особисто б я не взявся прогнозувати, як відбуватиметься розвиток переробки агропродукції в Україні. Мені здається, що і у цьому випадку економічна ситуація підкаже правильний шлях. Тим більш, що у наших умовах торгівля сировиною – це не завжди погано. Якщо у нас добре виходить торгувати зерном, то чому б і ні?

Звісно, одного дня уряд може заборонити експорт зерна, і дозволити торгувати борошном, вівсяними пластівцями та біоетанолом. Але чи знайдуться у світі покупці на прийнятні для нас обсяги такої продукції?

Тим більш, що заборони на експорт сировинних товарів не завжди досягають своєї мети. Мито у 10% на експорт насіння соняшнику обернулось тим, що не зрозуміло чи справді Україна отримує додаткову вартість.

Минулого тижня стало відомо, шо росіяни хочуть обнулити ставки залізничного тарифу на вивіз зерна до своїх портів. У одній з профільних асоціацій побоюються, що такий крок росіян може призвести до просідання цін на зерно у світі. Це у свою чергу, обернеться втратами виручки, яку виручить агросектору. На вашу думку, чи справді варто боятись такого розвитку подій?

– Я не думаю, що ця ситуація  матиме для нас якісь наслідки. Вони щороку експортують 30-35 мільйонів тон зерна.  Це лише 5% всього світового експорту. Точно не росіяни формують світові ціни на зерно. Тому, якщо вони просядуть, то можливо лише на 1%-2% і то потрібно дивитись на ситуацію в інших країнах-експортерах. Росіяни хочуть втрачати не лише санкціях, але й на логістиці? Нехай втрачають, якщо у них така нездорова економічна модель.

Опубліковано:http://agravery.com/uk/posts/show/oleg-nivevskij-prami-dotacii-agropidpriemstvam-ce-slah-v-nikudi