Якими інструментами можна регулювати економіку?
Коли держава хоче вплинути на економіку, у неї є для цього два основні інструменти: фіскальна (бюджетно-податкова в українській термінології) політика та монетарна (грошово-кредитна) політика. Це зовсім різні типи політики. Фіскальна пов’язана з бюджетом, це рішення, які приймає парламент щодо податків і витрат держави, субсидій, пенсій та інших видів підтримки для соціально вразливих верств населення. Також, фіскальна політика стосується перерозподілу доходів серед населення з метою досягнення певної мінімальної рівності, щоб уникнути сильного розриву в доходах. Монетарна політика – це про кількість грошей в економіці та відсоткові ставки.
Загалом, основною метою будь-якої економічної політики є підвищення загального рівня добробуту населення країни. Економіка має властивість то зростати, то падати. Є довгостроковий тренд, який як правило, йде вгору, але навколо нього відбуваються постійні коливання. Економісти називають ці коливання економічними циклами. За останні 50 років середня тривалість економічного циклу – це приблизно шість років від піку до піку. Цикли – це погано, бо люди щасливіші, коли є стабільність. Тому мета державної політики – це, звичайно, спрямовувати економіку на тренд, який зростає, а не спадає, але, з іншого боку, згладжувати цикли навколо тренду. Для цього і використовуються ці два типи економічних політик: фіскальна і монетарна. Тобто, за допомогою цих політик держава стимулює економіку під час економічного спаду та “гальмує” її під час “перегріву”.
Що спричиняє економічні цикли і яким чином можна стимулювати чи “пригальмовувати” економіку? Сукупний рівень виробництва (продажів), а відповідно і рівень зайнятості та доходів населення визначається двома основними факторами: попитом на вироблені товари та їх пропозицією. Виробники можуть виготовляти багато, але якщо на ці товари немає попиту, то їх неможливо буде реалізувати. І в результаті в економіці рівень продажів і, відповідно, стимулів до подальшого зростання виробництва, будуть не дуже високими. І навпаки.
Історично, більшість економічних криз були спричинені саме падінням сукупного попиту в економіках різних країн . Відповідно, для відновлення економічного зростання потрібно стимулювати сукупний попит, на що і спрямовані (стимулююча) фіскальна та монетарна політики. Економічному зростанню також сприяє зростання сукупної пропозиції, і держава звичайно ж повинна створювати для цього відповідні умови, але фіскальна і монетарна політики за своєю природою спрямовані більше на стимулювання сукупного попиту, ніж пропозиції.
Як працює монетарна політика?
Основний механізм, через який монетарна політика впливає на сукупний попит, – це так званий механізм відсоткових ставок. По своїй суті відсоткові ставки, тобто ставки по кредитах та депозитах, є ціною грошей. Якщо в економіці з якоїсь причини впадуть відсоткові ставки по кредитах, тоді гроші стануть дешевшими, і це збільшить купівельну спроможність споживачів. Наприклад, якщо тепер людина може взяти позику на покупку холодильника чи іншої домашньої техніки під дуже низький відсоток, то попит на ці товари найімовірніше значно збільшиться. Таким чином зниження відсоткових ставок спричиняє зростання сукупного попиту в економіці і навпаки.
Цей механізм працює навіть у тих випадках, коли люди не користуються споживацькими кредитами для покупок товарів та послуг. Загалом, люди розподіляють свій дохід між поточним споживанням та заощадженнями (для майбутнього споживання). За інших рівних умов, чим вищі ставки по депозитах (дохід на заощадження), тим більше люди заощаджують, і тим менше витрачають на поточне споживання. Якщо ж відсоткові ставки по депозитах падають, то люди краще витратять кошти на поточне споживання замість того, щоб покласти їх в банк під малий відсоток. Таким чином нижчі відсоткові ставки знову ж таки стимулюють споживання і сукупний попит в економіці. А за рахунок збільшення сукупного попиту зростає рівень виробництва, і відповідно відбувається загальне стимулювання економіки.
Тобто, якщо у держави є мета стимулювати економічну активність, це можна зробити шляхом зниження відсоткових ставок. Як саме вона може це зробити? За допомогою ринкових механізмів.
Ставки між банківськими кредитами і депозитами дуже пов’язані. Візьмемо банк як бізнес: на чому він заробляє? Він бере депозити у населення і видає кредити підприємствам. Якщо банк приймає депозити по 10 відсотків, то кредити він буде давати тільки за вищим відсотком – скажімо, 11 чи 12 відсотків. За таких умов кредити по 5 відсотків банк видавати не буде, бо це йому не вигідно. Для того, щоб мати можливість виплатити депозити (з відсотками) своїм вкладникам, банку потрібно заробити ці відсотки (плюс маржу для покриття своїх операційних витрат).
Ставка, за якою банк братиме депозити і видаватиме кредити, залежить від того, скільки у нього є ресурсів і наскільки вони дорогі. Загалом, як і ціна будь-якого іншого товара в економіці, відсоткові ставки визначаються попитом і пропозицією на грошові ресурси. Якщо у банків з’явилося більше дешевих грошей, то вони мають можливість пропонувати дешевші кредити своїм клієнтам.
Тому, якщо Національний банк робить гроші «дешевшими», зокрема пропонуючи комерційним банкам позики від себе під низьку ставку (ця відсоткова ставка називається обліковою ставкою),то і інші кредитні, і депозитні ставки також почнуть з часом падати. Це в свою чергу стимулюватиме сукупний попит та економічну активність.
Проте, може статися так, що економіка”перегрівається”, і в ній виникають «мильні бульбашки», як в Америці у 2008 році. На той момент в економіці було видано забагато кредитів, і це занадто стимулювало рівень споживання, що спричинило певні структурні викривлення і завадило зваженому економічному розвитку.Усвідомлюючи це, ще до початку кризи, уряд США та Фед (Центральний банк США) були зацікавлені в тому, щоб приглушити наявний занадто високий сукупний попит в економіки. Для цього ще з 2005-го року в США Фед почав різко піднімати відсоткові ставки. Таким чином, кредити стали дорожчими і їх почали брати менше, а депозити – більш вигідними, тому люди почали відносити гроші в банк, а не витрачати їх на поточне споживання. На жаль, монетарна політика сама по собі не може повністю врятувати економіку від кризи. Економіка США все одно була занадто перегрітою і в результаті фінансової кризи сильно впала. Але якби не робили нічого, то економічна криза була б значно сильнішою. У відповідь на кризу споживачі дуже сильно скоротили свій попит на товари та послуги, що спричинило суттєве падіння у рівні продажів та зростання безробіття. Тобто, якщо економіка перегрілася і її зростання треба пригальмувати, то з боку монетарної політики, треба підвищити відсоткові ставки. Якщо економіка вже зайшла в кризу, потрібно її стимулювати і виводити з кризи. Для того, щоб стимулювати економіку, потрібно знизити відсоткові ставки. Саме це і робить центральний банк. У нас це – Національний банк України, в США це – Федеральна резервна система, в кожній країні – своя агенція.
Як розподіляються обов’язки між Нацбанком та Мінфіном?
Коли ми говоримо про економічну політику, то тут треба розділяти два органи, які реалізують два різні види політик: монетарну та фіскальну. Фіскальну політику впроваджує уряд (зокрема, Міністерство фінансів), а монетарну політику – Національний банк. Ці органи мають бути незалежними один від одного. Чому? Загалом, завданням як уряду, так і Національного банку є покращення загального добробуту населення. Добробут – це дуже комплексне та багатовимірне поняття, і його економічну складову традиційно задають за допомогою трьох стандартних макроекономічних показників: ріст ВВП, низький рівень безробіття та низький рівень інфляції. Проте, в уряду є проблема політичного циклу, і він часто намагається сконцентруватися майже винятково на питанні безробіття та соціальних виплат, що призводить до занадто високої інфляції та шкодить економіці загалом. Чому він це робить? Тому що мова йде про виборців, а для них інфляція не так важлива, як відсутність роботи та джерела доходів. Одночасно досягти і низького рівня безробіття, і низького рівня інфляції дуже важко. Наприклад, можна збільшити зайнятість в економіці за рахунок збільшення рівня інфляції.
Розглянемо, що відбулося в 90-х роках в Україні після розпаду Радянського Союзу. В Україні не було власних інституцій, і в уряду не було грошей, натомість був величезний неефективний державний сектор, який був основним роботодавцем країни. Людям треба було платити зарплати, але грошей не було. Як цю проблему вирішує уряд? Тисне на центральний банк, якому належить право друкувати гроші, щоб покрити дефіциту бюджету через грошову емісію. В результаті – гіперінфляція. Якщо центральний банк не є незалежним від уряду, то уряд завжди намагатиметься фінансувати свої дефіцити саме через грошову емісію, бо це найпростіший спосіб отримання грошей. І це закінчується інфляцією або навіть гіперінфляцією. Тому і йде мова про незалежність центрального банку.
Уряд має свої інструменти для досягнення цілей економічного зростання на низького рівня безробіття– це інструменти фіскальної політики. Якщо центральний банк є незалежним, уряд не має права просити у нього надрукувати гроші для покриття бюджетного дефіциту. Якщо в уряду є дефіцит, треба збільшувати податки, зменшувати видатки або позичати на внутрішніх чи зовнішніх фінансових ринках. Друкувати гроші – це не єдиний і далеко не найкращий вихід. Звичайно, уряд не дуже щасливий через це, бо надрукувати гроші завжди простіше, але ми розуміємо, чим це закінчиться. Тому це мають бути і є абсолютно окремі державні органи. До монетарної політики ні Міністерство економіки, ні Міністерство фінансів не мають жодного відношення.
Що входить в обов’язки Національного банку України?
Перед Національним банком стоїть завдання утримання стабільного рівня цін. Зараз це особливо актуально, тому що Нацбанк проводить політику так званого інфляційного таргетування. Це безпосередньо вказує на те, що він намагається досягти певного конкретного рівня інфляції в країні. Цей рівень інфляції достатньо низький, зараз ця мета – 5%, наразі фактичний рівень набагато більший і Нацбанк намагається з часом вийти на встановлену мету. Такий рівень інфляції вважається оптимальним для впевненості економічних агентів у майбутньому та для країни в цілому.
Перше, що треба розуміти, що вплив центрального банку на інфляцію є дуже непрямий. Нацбанк не встановлює ціни і уряд не встановлює ціни (крім певного переліку соціально важливих товарів). Ціни встановлюються ринком (тобто силами попиту та пропозиції), а Нацбанк може тільки давати якісь стимули, щоб вплинути на попит і пропозицію і таким чином змінити ціни. Уявимо класичну модель попиту і пропозиції: якщо сукупний попит зросте, ціни – зростуть. І навпаки. Тобто, якщо нам треба стримати інфляцію, треба стримати зростання сукупного попиту. В сукупному попиті є чотири складові: попит домогосподарств, виробників (інвестиційний попит), держави і зовнішнього сектору. Як його знизити? За допомогою підняття відсоткових ставок, тоді споживання та інвестиційний попит впадуть.
Якими інструментами користується Національний банк?
Нацбанк не дає прямих вказівок комерційним банкам. Комерційні банки самі встановлюють свої ставки по кредитах та депозитах. Але Нацбанк може зробити гроші «дорожчими» або «дешевшими». Комерційні банки мають декілька джерел отримання коштів: вкладники, позики один в одного та на зовнішніх ринках і позики у Національного банку. Облікова ставка – це ставка, за якою комерційні банки можуть брати позики у Національного банку. Якщо ця ставка падає комерційні банки починають більше брати гроші у Нацбанку. І для того, щоб ці гроші “працювали”, потім видають кредити своїм клієнтам під відповідно нижчі відсотки. Так само комерційні банки мають стимул пропонувати своїм вкладникам депозити під нижчі відсотки, оскільки в них тепер є альтернативне джерело коштів у вигляді дешевих кредитів від Нацбанку. Таким чином, облікова ставка впливає на кредитні і депозитні ставки комерційних банків. Цей процес займає певний час, але зміни в облікових ставках відображаються у депозитних і кредитних ставках через ринкові механізми, а не прямі вказівки.
Є ще інші інструменти. Нацбанк може втручатися в ринок шляхом операцій на відкритому ринку. Наприклад, коли він робить закупівлі на міжбанківському ринку доларів чи євро, то він “забирає” у комерційних банків долари і натомість віддає їм гривню. У банків на руках опиняється багато гривні, тому з нею треба щось робити – давати кредити. І якщо гривень багато, то кредити видаються за меншою ставкою. Таким чином, кількість грошей в економіці збільшується, а їхня вартість – падає.
Третій інструмент – це ставка обов’язкового резервування за депозитами. Наразі в світі і Україні цей інструмент практично не використовується, і ці ставки є дуже низькими. Довгий час в нас вона була взагалі нульовою, декілька років тому її підняли до 1-2%.
Як Національний банк вирішує, скільки грошей надрукувати?
Насправді, важливим питанням є не те, скільки має бути грошей в економіці, а те, якими мають бути відсоткові ставки для досягнення бажаного (таргетованого) рівня інфляції. Наразі фактичний рівень інфляції в Україні є значно вищим, ніж таргетований. Щоб інфляція зменшилась, потрібно щоб зменшився сукупний (загальний по всій економіці) попит на товари та послуги. У Національного банку для цього є один основний механізм – підвищення відсоткових ставок, зокрема його власної облікової ставки. А цей рівень відсоткової ставки, яка фактично є ціною грошей, якраз і визначає необхідну кількість грошей в економіці (щоб ціна, тобто відсоткова ставка, зросла, кількість товару, тобто грошей, повинна впасти, і навпаки).
Але тут потрібно пам’ятати, що існують так звані лаги економічної політики, тобто між використанням інструментів та відповіддю на них з боку інфляції може пройти за різними оцінками від 6 місяців до двох років. Також, загалом є дуже багато факторів, що впливають на економіку та ціни, які важко не тільки проконтролювати, а навіть і спрогнозувати. Наприклад, стихійні лиха чи так звані “тваринні інстинкти” (оптимізм чи песимізм споживачів).
Для того, щоб досягти бажаного рівня інфляції у майбутньому, треба дуже добре спрогнозувати, що станеться з попитом та пропозицією у майбутні рік чи два. Треба передбачити рух багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів, зокрема стан зовнішніх ринків, оскільки Україна багато експортує та імпортує. Спочатку робиться прогноз рівня інфляції у базовому сценарії (без змін у монетарній політиці). Потім отримана цифра, наприклад, 10 відсотків, порівнюється з бажаною – 5 відсотків. Що у цьому випадку треба зробити? Зменшити сукупний попит шляхом підвищення відсоткових ставок. І нещодавнє їхнє підвищення в Україні якраз було відповіддю на те, що у нас є ціль, прогноз і реальність. На скільки її підвищити? Це – певною мірою мистецтво. Є певні правила, які допомагають сформувати розуміння напрямку руху, але точну цифру дуже важко вирахувати. Цим і займається Національний банк.
