Чим регулюються вибори?
Законами про вибори. У Конституції у загальних рисах записано, яким чином мають обиратися президент та парламент (загальне, таємне, вільне волевиявлення). Але процедури виборів, наприклад, повноваження ЦВК чи виборчих комісій, регулюються окремими законами.
Розподіл повноважень між президентом, Верховною Радою та урядом також визначений Конституцією. Але там це зроблено не дуже чітко, оскільки частина повноважень перетинаються. Зокрема Президент призначає голів місцевих адміністрацій, які відповідають за впровадження політики і мали б підпорядковуватись уряду. Це закладає конфлікт всередину самої конструкції влади і уповільнює необхідні реформи.
Чи завжди в Україні було таке виборче законодавство?
Ні. Виборча реформа змінювалася не один раз. Під час перших виборів у 1994 році в Україні була повністю мажоритарна система. Потім її поміняли на змішану: 50 % депутатів обиралися за мажоритарною системою, 50% — за пропорційною. У 2006-2007 році була повністю пропорційна система, яку згодом знову замінили на змішану.
Чим були продиктовані ці зміни?
Скоріш за все, зміни були продиктовані виборчою доцільністю. Депутати кожного парламенту переважно керуються тим, щоб переобратися до наступного парламенту.
Чому у деяких країнах двопалатний парламент, а у нас – однопалатний?
Тому що у нас унітарна держава, а двопалатний парламент притаманний федераціям. Теоретично функція верхньої палати — представляти інтереси окремих регіонів, а нижня палата представляє політичні партії — припускаючи, що партії в свою чергу є виразниками ідей та сподівань певних верств суспільства. Водночас це залежить від виборчої системи — якщо вибори проводяться за мажоритарними округами, то депутатів можна вважати представниками цих округів. Також має значення не лише форма, але й зміст – наприклад, парламент РФ навряд чи можна вважати виразником інтересів широких верств суспільства.
Чи є мажоритарні депутати більш уважними до потреб мешканців свого округу порівняно з депутатами, які були обрані за партійними списками?
Теоретично так. Але дуже часто депутати згадують про свої округи лише напередодні чергових виборів та починають “засівати” їх “гречкою”. Також трапляються випадки кандидатів – “парашутистів” – коли кандидат балотується від округу, з яким він напряму не пов’язаний. Але якщо партія цього кандидата має високу підтримку в цьому окрузі, перемога такого кандидата не є неможливою. Тому виборцям варто раз на п’ять років виділити кілька годин на вивчення попередньої діяльності та програм кандидатів.
Які особливості різних виборчих систем?
Мажоритарна система діє за принципом “переможець отримує все”. Тому якщо один кандидат набирає, наприклад 20%, але інші ще менше, то цей кандидат потрапляє до парламенту. Але при цьому він представляє інтереси лише 20% виборців, а голоси решти 80% виборців можна вважати втраченими. За пропорційною системою менше голосів втрачається, тому що партії отримують місця у парламенті пропорційно часткам виборців, які голосували за ці партії. Втрачаються лише голоси, віддані за ті партії, які не подолали прохідний бар’єр. Наприклад, у нещодавній редакційній статті VoxUkraine ми показуємо, що у пропорційній частині системи було втрачено 22% голосів, а в мажоритарній – 61%.
Чи є дослідження про те, яка виборча система може привести країну до економічного процвітання?
Я таких не бачила. Проте є дослідження, що багатші країни, як правило, є більш демократичними, й там більше дотримуються прав людини. Однак, скоріше за все, зв’язок тут іде у двох напрямках: встановлення демократії сприяє економічному зростанню, але й економічне зростання сприяє розвитку демократії. Водночас на будь-якому кінці спектру можна знайти винятки, такі як багатий та авторитарний Сінгапур чи демократичні, але бідні країни Латинської Америки.
Чи можна сказати, що в Україні немає класичних партій, скріплених ідеями, окрім комуністичної?
Так. Але й комуністичну партію не можна вважати чисто ідеологічною партією, оскільки віра в комуністичні ідеї у цій партії закінчилася, мабуть, десь у часи Брєжнєва. Зараз у нас партії побудовані навколо своїх лідерів, хоча деякі з них намагаються сформулювати набір ідей, які їх об’єднують.
Чому люди обирають за ідеологіями, а за першим номером? Це особливість українців?
Це тому, що в Україні немає розуміння, що таке інституції. І що треба вибудовувати партії знизу, відповідно до цілей, яких партія хоче досягти. Такою ціллю не може бути проходження в парламент, бо це лише інструмент для реалізації власної програми. Кажучи про програми – було б добре, якби виборці знайомилися з ними, перш ніж голосувати.
Чи наявність партій, створених за ідеологічними ознаками, є ознакою більш багатих та розвинених країн?
Ні. Коли ми говоримо про ідеологічні партії, зазвичай згадуємо про двопартійні системи США чи Великобританії, які є багатими країнами. Однак, можна згадати й про ранній СРСР, також побудований на ідеології, який не був багатою країною.
Зараз “класичні” партії переживають кризу та поступаються новим, переважно популістичним, політичним силам. Взагалі ідеології в класичному розумінні переживають кризу — політологи навіть дискутують про смерть ідеологій. Скоріше за все, це зумовлено змінами в суспільстві – замість великих суспільних верств, таких, наприклад, як робітники (т.зв. пролетаріат), з’являється багато різноманітних суспільних груп, до яких людина може себе віднести. Відповідно, дуже важко знайти одну чи декілька “великих” ідей, навколо яких можуть об’єднатися ці суспільні групи.
На кого розповсюджується недоторканність? Для чого це потрібно?
На депутатів, президента та суддів. Недоторканність потрібна, щоб на них не можна було тиснути, оскільки вони мають зберігати незалежність. На мою думку, недоторканність — це скоріше добре, ніж погано, бо важливо, щоб депутати чи судді могли виконувати свою роботу відповідно до закону та власних переконань. Якщо ви згадаєте обидва Майдани, то там були намети позначені “приймальня народного депутата” — і це було певним захистом від неправомірних дій силовиків. У такі критичні моменти незалежність та недоторканність депутатів важлива. Але також важливо, щоб інші парламентарі більше піклувалися про легітимність Верховної Ради як інституції, а не про захист своїх колег від правосуддя. Відповідно, депутати мають надавати згоду на притягнення до відповідальності парламентарів, які порушили закон. Тим самим вони зберігатимуть суспільну довіру до Парламенту.
Чому в Україні лобізм нелегальний і нерегульований?
Якщо якась діяльність знаходиться в “тіні”, це вигідно людям, які досягли певного успіху в цій діяльності й хочуть обмежити до неї доступ — а отже, уникнути конкуренції, яка знизить їхні доходи. Говорячи про лобізм — наприклад, ви чи я не можемо відкрити компанію, яка офіційно займатиметься лобізмом, оскільки ми не знаємо “потрібних” людей та вартість їхніх послуг. Для виборців це погано, бо громадяни не можуть дізнатися, чиї інтереси просуває той чи інший депутат. Але також це погано й для парламентарів, оскільки можна розпускати будь-які чутки про те, що “депутат N. куплений олігархом М.”, і ці чутки неможливо спростувати. Це також знижує довіру до парламенту в цілому.
Державний устрій
Яка форма правління краща на час війни?
Неважливо, яку форму правління обрала держава, головне – щоб був чіткий розподіл влади. Щоб не було дублювання повноважень чи підстав для конфлікту, закладених в самій системі. Є переваги і недоліки, як у президентської, так і у парламентської форм правління. При парламентаризмі є ризик розпорошення відповідальності, а у президентських республіках можливе захоплення влади авторитарним лідером.
Чому в нас так часто змінювалася форма правління?
Через політичні причини. Перший раз зміни до Конституції були внесені у 2004-му році після Майдану. Це був певний компроміс між старою на той час і новою владою. Було прийнято рішення провести повторний другий тур виборів і одночасно обмежити повноваження президента. Згодом Віктор Янукович повернув собі ці повноваження. У 2014-му повернення більших повноважень парламенту було логічним з точки зору запобігання появі “нового Януковича”, тобто авторитарного лідера.
А розмови про федералізацію мають під собою підстави? Чи не варто українським регіонам дати більше повноважень?
Зараз це відбувається, але це не федералізація, а децентралізація, зокрема тому що передача влади йде на більш низький рівень — не області, а міста чи громади (об’єднані територіальні громади — ОТГ). Концентрація повноважень на рівні областей може бути потенційно небезпечною. Теоретично ціла область може вирішити відділитися від країни та приєднатися до іншої, а окреме місто чи громада навряд чи може здійснити такий крок. В України немає причин бути федеративною державою, оскільки в нас більш-менш однорідне населення і за національним складом, і за історичним та культурним досвідом.
Чому відділення регіонів — це погано?
Природно, що жодна держава не хоче втрачати свою територію та людей. Але з точки зору регіонів відділення, як правило, теж не є вигідним. Справді, якщо подивитися на Зведений бюджет, деякі регіони відраховують більше до центру, ніж отримують у вигляді трансфертів. Але такі розрахунки не враховують загальнодержавні послуги, які цей регіон отримує від центру. Насамперед це оборона, охорона правопорядку та міжнародне представництво. Якщо певний регіон відділиться від держави, йому доведеться розбудовувати власну армію, судову систему, мережу посольств чи представництв тощо. Це буде дуже дорого.
З одного боку в Європі є дуже маленькі успішні країни, які об’єдналися у Європейський Союз. З іншого боку Радянський Союз розпався. Куди рухатися — до об’єднання чи роз’єднання?
Євросоюз був створений для того, щоб уникнути війни у Європі. Було прагнення спочатку економічно поєдати країни між собою. Потім у Європейському Союзі з’явилися елементи політичного об’єднання: Європарламент, Рада Європи. Маленьким європейським країнам наразі нічого не загрожує.
Щодо Радянського Союзу, було багато причин його розпаду – як політичних, так і економічних, але коли він розділявся на незалежні країни, то провідним був саме цей дискурс — “ми не хочемо віддавати центру свої ресурси, давайте залишати їх собі”.
Є якісь дослідження, що пов’язують розмір країни з її багатством?
Якщо вважати багатством ВВП чи дохід на душу населення, то навряд чи розмір країни має значення. Особливо в теперішніх умовах, коли головний чинник національного багатства – це технології, а не природні ресурси.
Чи можна було зменшити ризики втрати Криму шляхом зменшення чи збільшення його автономії?
На мою думку, якщо велика держава хоче захопити частину території маленької держави, то без зовнішньої підтримки фактично нічого не можна вдіяти. Особливо коли маленька держава не готова до збройного захисту. Крим мав багато автономії і водночас значну фінансову підтримку центру. Якщо подивитись дані за 2013 рік, то понад 60 % бюджету Криму становили дотації із центрального бюджету. Але повторюся: втрата Криму – це зовнішні, а не внутрішні чинники.
Чи була в Криму якась програма підтримки для татар, що повернулися з депортації? Чи допомогла (б) вона Криму стати іншим?
Були декілька нормативних актів, спрямованих на допомогу кримським татарам, які поверталися. Звісно, можна було б робити значно більше. Але на мою думку, варто було б спрямувати зусилля на політику українізації — щоб усі мешканці Криму відчували себе частиною України. Йдеться і про телебачення (наприклад, коли я востаннє була в Криму 10 років тому, там набагато легше було “впіймати” російські канали, ніж українські). Також практично не було українських шкіл чи класів, друкованих видань тощо.
Як повернути Крим?
На мою думку, без зміни режиму в Росії цього не відбудеться. Військовим шляхом ми навряд чи зможемо це зробити, а дипломатичний наразі не дає результату. Однак, ми можемо зробити так, щоб мешканці окупованих територій — як Криму, так і Донецької та Луганської областей — відчували себе “своїми” на підконтрольних територіях. Це залежить не лише від уряду, але й від кожного з нас.
