Що таке зона вільної торгівлі?

Пояснює Марина Хорунжа, директорка Центру аналітики зовнішньої торгівлі Trade+ при Київській школі економіки.

Що таке угода про вільну торгівлю (ЗВТ)?

 

Угода про вільну торгівлю це договір між двома чи більше країнами, який укладають для того, щоб зменшити або скасувати ввізні мита та інші торгові бар’єри для продукції одне одного. У той час як спрощення умов і подальша інтенсифікація торгівлі між країнами-підписантами є головною метою ЗВТ, подібні угоди часто передбачають додаткові регулювання, «пов’язані з торгівлею», або такі, що мають «сприяти» торгівлі, а саме регулювання у сферах інвестиційної діяльності, права інтелектуальної власності тощо.

 

Які типи ЗВТ варто розрізняти?

 

Якщо угода про ЗВТ регулює виключно або переважно умови міжнародної торгівлі, така інтеграція називається «неглибокою» і цікавить переважно країни, що розвиваються, оскільки зниження ввізних мит на їхню продукцію до розвинених ринків вже саме по собі є значним стимулом для малих відкритих економік. Натомість, розвинені країни та блоки країн надають перевагу «поглибленій інтеграції», за якої зниження та скасування ввізних мит для країн, що розвиваються, є швидше винагородою за покращення інвестиційних умов та захисту прав інтелектуальної власності. Прикладом «поглибленої» ЗВТ є угода про поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі між Україною та ЄС (ПВ ЗВТ), оскільки окрім двостороннього зниження або скасування ввізних мит передбачає поступову гармонізацію українських законодавства, стандартів та процесів з відповідними регулюваннями ЄС.

 

Яка різниця між ЗВТ та митним союзом?

 

Як ЗВТ, так і митні союзи покликані лібералізувати, тобто спростити торгівлю між країнами-членами, і таким чином інтенсифікувати її. Ключова різниця полягає у тому, що ЗВТ регулює тільки відносини всередині зони вільної торгівлі і не створює зобов’язань для її членів щодо третіх країн. Всі члени митного союзу, з іншого боку, зобов’язуються встановити однакові «зовнішні» тарифи для країн, які не є членами союзу.

 

Чим правила торгівлі у ЗВТ відрізняються від правил СОТ?

 

Одним із центральних принципів членства у Світовій організації торгівлі є режим «найбільшого сприяння», в межах якого країна бере на себе зобов’язання встановити ввізні мита та квоти на однаковому рівні для всіх інших членів СОТ. Існує лише два винятки з цього правила, обидва спрямовані на ще більше покращення умов торгівлі з країною-партнером: 1) якщо країна вступає до ЗВТ чи митного союзу, або ж 2) якщо розвинена країна знижує чи скасовує мита для продукції з країн, що розвиваються. Україна є членом СОТ із 2008 року.

 

Чи досягла торгівля між Україною та ЄС свого потенціалу? Чому ні?

 

Незважаючи на підписання Угоди про ПВ ЗВТ та ознаки покращення двосторонніх відносин, торгівля між Україною та ЄС є далекою від досягнення свого потенціалу. Україна посіла лише 24-те місце серед найбільших імпортерів до ЄС у 2018 році з імпортом у розмірі 16,7 млрд євро. Україна стала 22-м найбільшим ринком призначення експорту ЄС (20,2 млрд євро). Більше того, у структурі двосторонньої торгівлі переважає імпорт сільськогосподарської продукції та сировини з України та, навпаки, товарів кінцевого вжитку з ЄС. Це свідчить про те, що Україна не інтегрувалася у європейські виробничі ланцюги. Такі тенденції можна пояснити зокрема порівняно низькою продуктивністю українських фірм, а також тим, що між Україною та ЄС досі існують «приховані» торговельні бар’єри – немитні обмеження.

 

Що таке немитні барєри для зовнішньої торгівлі?

 

Немитні (нетарифні) бар’єри або ж немитні заходи регулювання міжнародної торгівлі почали  широко застосовувати одночасно зі значним зниженням рівня мит у світі (з сереньосвітового рівня у 8,5% у 1994 році до 2,6% у 2017). Немитні обмеження одночасно є виправданим інструментом забезпечення належної якості та безпечності продукції, але й часто застосовуються урядами країн з протекціоністською метою, щоб надати переваги національному виробнику перед іноземними. Принцип «національного ставлення» СОТ передбачає, що країни-члени мають створювати однакові умови для торгівлі як локально-виробленими товарами, так і імпортованими; однак, цей принцип розповсюджується переважно на митні бар’єри. Оскільки більшість країн світу на сьогодні є членами СОТ (164 країни-члена), то можливість уникнути принципу «національного ставлення», яку надають немитні бар’єри – технічні та фіто-санітарні стандарти, ліцензійні вимоги, тощо – може пояснювати їх широке розповсюдження.

 

Як їх позбутися у торгових відносинах із ЄС?

 

В рамках ПВ ЗВТ у 2014 році ЄС односторонньо скасував 94,7% ввізних мит для України і має скасувати 99,1% в довгостроковій перспективі; Україна ж має поступово скасовувати імпортні мита до 2023 року – до 98,1%. Таким чином, у двосторонніх торгових відносинах виходять на перше місце немитні бар’єри – технічні, санітарні та ліцензійні стандарти тощо.

Система стандартів є доволі складною та може суттєво обмежувати доступ українських компаній на європейський ринок. Для нехарчових товарів вона складається з гармонізованого законодавства (5 тисяч гармонізованих стандартів для конкретних товарів) та близько 30 обов’язкових до виконання директив. Безпечність харчових продуктів ЄС забезпечують  санітарні та фітосанітарні заходи. В рамках Угоди про асоціацію Україна має наблизити національне регулювання санітарних та фітосанітарних заходів до європейського – прийняти більше 200 директив та регламентів ЄС.

Хоча Україна поступово наближує регулювання до європейського, досі залишається багато необхідних змін. Подальша вчасна гармонізація українського законодавства, стандартів та процесів з європейськими спрощуватиме експорт українських товарів.