Поки я в Берклі досліджую вищу освіту, Мартин продовжує привертати увагу до шкільної освіти. Декілька людей мене розпитували про зміст навчання в американській школі і чим він відрізняється від української. Я про це напишу, але трішки пізніше — для цього треба трохи більше часу для якихось мінімальних узагальнень. Але одна відмінність, котра помітна з першого разу — це атмосфера та культура поведінки.
Мартин ходить в початкову школу (elementary school). У початковій школі класи від дитсадка (один рік, клас К) і до 5 класу. Усього навчається 300 дітей. Коли нам повідомили, в яку школу ми йдемо, а одразу туди зателефонувала, розпитала, що потрібно для першого дня. Мені телефоном усе роз’яснили (насправді, ніяких особливих пояснень не треба було, треба взяти з собою щось для перекусу і рюкзак, в який влазитиме папка формату А-4). Попросили приходити на 8–10, зайти в «офіс» і потім обов’язково встигнути на «ранкову церемонію», котра починається о 8–20. Я здивувалась, але телефоном не стала розпитувати.
Прийшли о 8–10 в «офіс». Не можу робити ширших узагальнень, але у двох школах, в яких я була, є «офіс» — це невеликий кабінет з відкритим плануванням, з кількома робочими місцями і широкою рецепцією. Через офіс відбувається уся формальна комунікація дітей/батьків зі школою — здати гроші на обіди чи повідомити про спізнення, наприклад. До речі, про спізнення. Якщо спізнились на ранкову церемонію — то йдеш не в клас, а в «офіс», де тобі виписують листок про спізнення і з ним ідеш в клас. Для відслідковування відвідування є окремий сайт.
У перший день ми зайшли в офіс, я розпитала якісь деталі, здала гроші на обід. У цей час зайшов якийсь школяр, і пані на рецепції попросила його провести нас на «церемонію» і показати, де наш клас. Ми вийшли у двір школи. Там стояли рядами усі класи, кожен — коло своєї вчительки/вчителя. Перед ними на невисокій сцені стояв директор школи (так, у нашій початковій школі директор — чоловік середнього віку). Хоча, стояв, — це не те слово. Бо якраз почалась «церемонія» і він танцював. Показував рухи і всі діти робили те саме.
Тим часом танцювальна частина церемонії закінчилась. Після цього — невеликий виступ директора. Його завдання — надихнути і задати напрямок роботи для школярів та вчителів. До прикладу, весь минулий тиждень у промовах він говорив про «зусилля»; це була головна тема тижня. Він нагадував дітям, що задля досягнення результатів дітям потрібно докладати зусиль і не здаватись. Двічі за тиждень він пояснював дітям поняття «особистий простір» і яким чином можна попросити про «особистий простір». Попри те, що невеличка лекція має повчальний характер, але її формат — радше порадницький, не нав’язувальний.
Після цього інколи ідуть короткі оголошення від директора або інших людей. До прикладу, у п’ятницю виступали представниці шкільного самоврядування (так, самоврядування у початковій школі). Вони повідомили, що вони прийняли рішення, що кожну останню середу місяця в школі буде день дивакуватого одягу: можна приходити в яких завгодно костюмах. Але при цьому зачитали правила безпеки та повідомили, що не дозволено, щоб частиною костюму була зброя чи щось схоже на зброю (оскільки у Мартина ніколи не було ніяких пістолетів чи чогось такого — то мене такий підхід дуже втішив). Іншим разом виступав Mr. Jamal, батько одного з учнів, котрий…відповідає за парковку. На в’їзді в школу є велика парковка і декілька батьків регулюються заїзд і виїзд (так, батьківський комітет може функціонувати і так). Mr. Jamal нагадав батькам правила заїзду на територію, котрі покликані гарантувати безпеку.
Дуже цікаво, як у процесі цього всього втримують увагу дітей. Нехай навіть і 10 хвилин — але це 300 маленьких дітей. Директор використовує два прийоми. Коли діти починають шуміти, він каже «Водоспад, водоспад….шшшшшш» і руками показує, як тече вода. Діти повторюють те саме і починають слухати. Або ж директор каже «Якщо ви мене чуєте — плесніть в долоні один раз (усі плескають). А тепер двічі». І діти далі його слухають. Я щоразу дивуюсь простоті і водночас — дієвості цих прийомів (і думаю порадити їх спікеру Верховної Ради).
Після завершення церемонії діти розходяться по класам. Класи великі. Там є килимок, на якому поміщається увесь клас (до 25 дітей). І декілька великих столів — усі сидять групами по 4–5 дітей, щоб спільно працювати. Вчителька одразу почала говорити до Мартина напряму, показувати йому, де його місце для рюкзака, куди викладати коробочку з перекусом і так далі. Інколи просила мене перекладати, але загалом одразу говорила з ним.
У п’ятницю в школі була велика вечірка на честь Хеловіна. Усі діти в костюмах, бігають на вулиці і в приміщенні, грає музика. І тут я бачу нашого директора…у гігантському костюмі пелікана. Ходить довкола і запитує у дітей, як у них справи і чи подобається їм вечірка.
Я весь цей час намагалась уявити собі директорку своєї школи в костюмі пелікана.
* * *
Я дуже далека від думки про те, що американська шкільна освіта є ідеальною. Я знаю статистику, знаю їх місце в PISA і прочитала не одне дослідження про недоліки американської шкільної освіти. Так само, я свідома, що досвід однієї хорошої державної школи в хорошому окрузі в загалом успішній Каліфорнії — жодним чином не можна екстраполювати на всю «американську школу». І нікого не закликатиму це робити. Але я спостерігаю цей досвід і виокремлюю складники, які мені подобаються.
Мені подобається, що у дітей є право голосу, але при цьому в школі є дисципліна. Мені імпонує манера говоріння з дітьми — роз’яснення без приниження, без нав’язування, ніякого пафосу, але чіткі, прості і дуже потрібні речі про особисте зростання та взаємодію в колективі. Мені подобається, що директор школи не боїться здатись смішним — задля того, щоб діти почули його слова про те, що без докладання зусиль ти нічого не досягнеш.
Я хочу, щоб так говорили між собою і з дітьми вчителі і в (новій) українській школі — просто, зрозуміло, без пафосу, про важливе, зі спільною метою — допомогти дітям досягнути більшого.
Інна Совсун, віце-президентка Київської школи економіки, текст опубліковано у особистому блозі
