Здається, Карл Поппер сказав: «Інколи передбачення збуваються тільки тому, що хоча б раз були виголошені».
Нещодавнє нестандартне поширення інформації стосовно розроблених НБУ внутрішніх сценаріїв розвитку ситуації в координатах «зовнішні платежі обмінний курс» можна розглядати як один з факторів очікувань, що само-актуалізуються. При чому, не варто легковажити браком раціонального сприйняття інформації, що стала доступною, оскільки важливий контекст. Зближення контексту з реальністю перетворює його на саму реальність.
Сценарій із курсом 40 грн за долар США розглядався в контексті двох речей: відсутності продовження співпраці з МВФ та зниженням сировинних цін. А тому нагнітання негативних очікувань щодо курсової траєкторії супроводжується декількома моментами. Практично як в класичних випадках аналізу валютних криз з раціональними очікуваннями, чи ідентифікації тригерів валютно-фінансових потрясінь за принципом «сигнал — шум». Перший фактор — продовження співпраці з МВФ. Лінія побудови ланцюжка умовиводів економічних агентів спирається на проблему політичного бізнес-циклу та роль цін на газ в електоральних баталіях. Чимало раціональних економічних агентів можуть мислити це так: якщо підвищення ціни на газ знижує рейтинг, то влада буде схильна не йти на компроміс із зовнішніми кредиторами, а шукати способи вирішення проблеми пікових зовнішніх виплат. Якщо так, то навантаження на валютні резерви зросте, а ризик зниження курсу посилиться. Отже, необхідно збільшувати попит на іноземну валюту зараз. Другий фактор — зниження цін на сировину. Тут лінія ланцюжка наступна. Якщо в світі розгортаються торговельні війни, а підвищення процентних ставок, як правило, охолоджує глобальний попит, то стискання глобальних споживання та інвестицій першим ділом вдаряють по сировинних цінах. Якщо зовнішня стійкість України залежить від надходжень валюти з-за кордону, то стиснення глобального попиту негативно позначатиметься на обмінному курсі гривні. Отже, навіть якщо очевидного падіння цін на сировину ще не простежується, краще перестрахуватись і збільшити попит на іноземну валюту зараз.
Такі умовиводи виглядають цілком резонними і консистентними з вітчизняними реаліями. Невипадково, що розкачка курсу гривні відбувається на тлі дуже істотного змішування сигналів та шумів. Іншими словами це ситуація, коли відсутність чіткого сигналу кожного наступного дня підвищує вміст шуму у ньому і тим самим спонукає економічних агентів впадати в ступор алярмізму.
Однак, це не є звинуваченням таких економічних агентів, оскільки, як вже було сказано, їхні очікування спираються на раціональне підґрунтя, хоча в сукупності часто призводять до ірраціонального колективного результату. Колективна курсова стурбованість швидше є відображенням більш складних проблем. Саме тому в більшості випадків фінансові стреси стаються там, де для цього були фундаментальні передумови, характеризування належності яких до політичних чи економічних є радше довільним вибором дослідницьких преференцій.
Перше. Україна продовжує борсатись в лещатах нерозвинутих інститутів, якщо не сказати відвертого інституціонального безладу. Алярмізм економічних агентів живиться не тільки страхом зміни валютного курсу, а також і страхом, що за електоральним збудженням слідує майнове отверезіння. Зміна влади супроводжується зміною перерозподільчого статусу кво, а збереження влади сприймається як продовження домінування одних над другими. За таких обставин усі очікують захисних дій інших. А виведення коштів закордон, відкладання інвестицій до кращих політичних часів чи під нові політичні гарантії є звичною реакцією тих, хто хеджує політичні ризики. Збільшення попиту на іноземну валюту в такому стані речей не є чимось не звичним. Але це такий собі валютно-курсовий відгомін екстрактивних інститутів.
Друге. Маргіналізація суспільства та фрагментаризація еліт створює зручні стартові позиції для прокламацій щодо нових економічних політик, ступінь докорінності яких часто є відображенням егоцентризму тих чи інших лідерів. На відміну від розвинутих демократій, де політична конкуренція точиться довкола питань рівня та структури оподаткування, характеру та масштабів соціальних гарантій, секторного регулювання того, саме в слабких демократіях монетарна політика (а з недавніх пір і політика щодо банківського регулювання) є об’єктом «доленосних суспільних змін», які тиражуються підконтрольними масмедіа. Не випадково, що це породжує недовіру економічних агентів, навчених гірким досвідом політико-економінчих невдач. Але ці ж економічні агенти часто забувають, що виграші в оподаткуванні чи соціальних гарантіях можуть бути швидко нівельовані монетарною та фінансовою нестабільністю, спровокованими експериментами з підконтрольним центробанком. Оскільки інші економічні агенти розуміють таку «шизофренію» у багатьох членів суспільства і не виключають «систематичну помилку» політичного вибору, то і діють, здавалось би, раціонально. Збільшують попит на іноземну валюту. Чому раціонально? Тому що в Україні за усі роки Незалежності так і не сформувався позитивний досвід виведення принципу цінової стабільності та незалежності регуляторів за периметр змагального популізму.
Третє. Парадокс низьких темпів економічного зростання полягає у тому, що часто політики та електорат не вірять в те, що перегрів економіки можливий після глибоких спадів. Ідеалізовані перегріви за темпів зростання у 10–12% оп’яняють думкою, що більш стримана політика є шкідливою, а боротьба з інфляцією за зростання ВВП у 3% є «вбивством майбутнього». Однак, в економіці з гіпертрофованою владою природних монополій, олігархізованими NPLями, рудиментним секторним регулюванням та неглибокими ринками, перегрів наступає дуже швидко. І сигналізує цей перегрів не тільки у рівні інфляції, а також у прискорені споживчого попиту і погіршенні платіжного балансу. Не випадково, що багато громадян продовжують, знову таки цілком раціонально, недовіряти жорстким монетарним заходам, розраховуючи на те, що вони є тимчасові і рано чи пізно монетарну політику вдасться прогнути під досягнення «цілей тисячоліття». І чим більш кволим буде зростання, зумовлене слабкістю інститутів та відсутністю конкурентного середовища, тим сильнішими будуть негативні очікування тиску на центробанк у передвиборчий період.
Четверте. В більшості розвинутих економік роль безпечних активів (safe assets) виконують інструменти державного боргу. Але в країнах з середніми та низькими доходами боргові ринки є вразливі, а фіскальна політика не реалізується на контр-циклічній основі. Як наслідок, безпечними активами виступає іноземна валюта. Це суттєво обмежує макроекономічну політику. Збільшення попиту на такий безпечний актив паралізує здатність центробанку підтримувати ліквідність банківської системи без негативних валютно-курсових наслідків, які підривають фінансову стабільність. Тобто будь-які фіскальні проблеми неминуче породжують уявлення про викручування рук центробанку щодо фінансування дефіциту. Небагато країн розірвали таке зачароване коло. А шлях до перетворення інструментів державного боргу у безпечний актив передбачає розвиток внутрішнього ринку капіталів, якісне покращення інститутів фіскальної політики, цінову стабільність як вихідну точку розбудови кривої доходності. Але це передбачає тривалий час політичних змін, зорієнтованих на перебудову довгострокових політичних інститутів, що лежать в основі макроекономічної політики та секторного регулювання. Звідси будь-яка фундаментальна недовіра до макрополітики, з огляду на те, що вона реалізується в середовищі екстрактивних інститутів, автоматично перетворює економічних агентів у чутливі сонари, націлені на валютно-курсовий негатив, а одіозних експертів — в оракулів та провозвісників вселенських катастроф.
П’яте. Характер потоків капіталу та структура фінансування платіжного балансу мають значення. Тоненька цівочка ПІІ, яка і так переривається репатріацією дивідендів самим собі, або ж чутливі до політичних стресів round tripping інвестиції не здатні сформувати стійкі основи міжчасової зовнішньої стабільності. Брак захисту інвесторів, бар’єри на входження в ринок та беззахисність порядних гравців перед суворим обличчям варварських бізнес-практик демотивують приплив капіталів. Домінування боргових потоків у фінансуванні платіжного балансу робить продуктивність праці інертною величиною, а обмінний курс останнім бастіоном фінансової стабільності, завдяки чому будь-які торговельні шоки переростають у банківський колапс. І достатньо вкидання інформації про поєднання трьох прокризових змінних — швидкого підвищення реальних зарплат, швидкого нарощування споживчого кредитування та швидкого реального посилення курсу національної грошової одиниці — як написання філігранної та витонченої картини макроекономічного апокаліпсису перетворюється на автоматичне письмо.
Тощо. Отже, Україна продовжує демонструвати тенденцію, коли будь-які курсові коливання сприймаються як сигнал до настання кризи, а співпадіння в часі із передвиборчим періодом — як апогей макрофінансового обвалу. І причина цьому — не структура інформаційного контенту. Останній може бути хіба що тригером.
Вихід з цього задзеркалля негативних очікувань можливий шляхом радикальних змін інституціонального середовища та невпинного руху у бік досягнення оголошених інфляційних цілей. Незмінність цілей є основою того, що формування очікувань буде співвідноситись з тим, як центробанк поводитиме себе в тій чи іншій ситуації. Жорсткість слідуванню цілей також має бути тригером реформ, наслідки яких дозволять якщо не позбутись, то, принаймні, знизити деструктив раціонального алярмізму з приводу валютно-курсових коливань.
