Дистанційне навчання, запроваджене як відповідь на пандемію, стало для українських шкіл тривалим досвідом в умовах повномасштабної війни. Воно допомагає зберігати доступ до освіти там, де очні заняття неможливі, але ставить перед школами складні завдання: підтримувати зв’язок з учнями під час відключень світла, адаптувати викладання до онлайн-формату та дбати про психологічний стан дітей. Наскільки школи готові до цих завдань? Чим відрізняється досвід прифронтових і неприфронтових закладів та що допомагає їм забезпечувати безперервність навчання?
Центр дослідження освіти в надзвичайних ситуаціях (KSE Institute) на запит та у співпраці з Міністерством освіти і науки України та Проєктним офісом впровадження НУШ дослідив організацію дистанційного навчання в українських школах. Дослідження поєднало аналіз нормативної бази, міжнародних підходів і наукової літератури з опитуванням 3 248 учнів, учителів та представників адміністрацій. Це дало змогу зіставити управлінські рішення шкіл із повсякденним досвідом учасників освітнього процесу й оцінити готовність закладів — від технічного забезпечення до організації викладання та психологічної підтримки.
Результати показують: ключове значення для готовності школи до дистанційного навчання має організаційна зрілість – зрозумілі правила, узгоджена робота вчителів, єдина цифрова платформа та підготовлені навчальні матеріали. У досліджених прифронтових закладах така система сформована частіше, тоді як у неприфронтових дистанційне навчання частіше залишається ситуативним форматом. Водночас технічні умови також нерівні: половина опитаних учнів неприфронтових шкіл навчається лише зі смартфона. Для безперервного навчання потрібні пристрої, придатні для виконання навчальних завдань, стабільний зв’язок і можливість працювати з матеріалами під час перебоїв.
